Нова пісня про боротьбу, козацьку клятву та волю створена на слова Сергія Дзюби

Війна завжди заново «випещує» мову, звільняючи її від зайвої пишномовності та повертаючи до первинних, майданних і козацьких смислів. Безумовно вірш чернігівського письменника Сергія Дзюби — це не камерна лірика, а патріотичний гімн-заклинання, збудований на виразних архетипах української мілітарної традиції, де безкомпромісний гнів поєднується з глибинним відчуттям історичної справедливості.

Починаєш читати вірш і відчуваєш, як вже у перших же рядках автор окреслює метафізичний вимір боротьби: «Боронить Україну свята небесна рать». Земний спротив тут органічно зростає із сакральним виміром, де куля стає не просто знаряддям смерті, а інструментом невідворотної кари для «ординців» та «нелюдів із пекла». Образ «сирої землі», в яку має лягти ворог, повертає читача до фольклорної поетики, де сама рідна земля відмовляється приймати загарбника, залишаючи йому лише простір пекла.

Центральна частина вірша висвітлює внутрішню мотивацію українського воїна, позбавлену кар’єризму чи прагнення слави. Посудіть самі:

«Мені не треба чину – лиш вільну Україну, І коника баского та шабельку мою…»

На перший погляд, читаючи вірш, можна здатися, шо цей козацький романтизм — «коник баский», «шабелька» — діє як певний застарілий архаїзм, але ж ні! Вже з наступних рядків розумієш — це як код спадкоємності. Адже сучасний захисник пізнає себе через образ вільного козака, для якого воля є вищою за будь-які офіційні регалії.  Важливим є й відчуття братерства: навіть якщо поет чи воїн загине, боротьба не зупиниться, адже «відправлять зайд в могили знов друзі-козаченьки». Це переконання у безперервності спротиву знищує страх перед власною смертю.

Останні куплети різко змінюють акценти. Саме  так! Тут автор, як на мене (бо я не критик, а лише звичайний читач — поціновувач поезії), вдало поєднує класичну баладну символіку з експресивною, зниженою лексикою. Хіба не так? Онде ворон, що кружляє над степом — вічний вісник битви в українському фольклорі, — тепер обирає здобич «зі здохлої русні». Метафора «війна – бабуся блядська» оголює відрази до потворної суті війни, позбавляючи її будь-якого штучного лиску чи пафосу. Війна — це бруд, кров і трагедія, але присутність «козацької клятви» надає цьому хаосу вищого сенсу.

Кульмінація поезії формулює чітку формулу перемоги: «Найкраща смерть – за волю, тоді – кінець війні». На моє особисте переконання, твір Сергія Дзюби — це виразний документ епохи, у якому український воїн у боротьбі проти лютого російського ворога з високою готовністю та мотивацією готовий до самопожертви заради захисту від поневолювачів своєї домівки, рідних і майбутнього своєї землі.

Сергій Вітер, спеціально для видання speckor.net

Сергій Дзюба: «Героям – честь і слава!»

Героям – честь і слава! Ординцям – смерть лукавим!

Боронить Україну свята небесна рать.

А куля – не дурепа, вона – вже недалеко…

Хай нелюди із пекла в землі сирій лежать.

Мені не треба чину – лиш вільну Україну,

І коника баского та шабельку мою…

А раптом я загину – відправлять зайд в могили

Знов друзі-козаченьки в кривавому бою.

Вже ворон сизокрилий кружля над степом милим –

Хай здобич обирає зі здохлої русні…

Війна – бабуся блядська, та клятва є козацька:

Найкраща смерть – за волю, тоді – кінець війні.